Життя відомого українського бандуриста Федора Аврамовича Жарко було багатим на події. Доля наділила його талантом, всенародною любов’ю та щастям займатися улюбленою справою. Він пережив війну та довгі роки ув’язнення в сталінських таборах, але якими б випробуваннями його не спіткала доля, через все життя він проніс любов до української музики, яка надавала йому сили жити в найстрашніші часи, допомагала подолати всі незгоди та дарувала віру і натхнення. Більше на cherkasy-trend.in.ua.
Зустріч з бандурою
Життєвий шлях Федора Жарка розпочався 4 липня 1914 року на Черкащині, в селі Михайлівка неподалік від Кам’янки, в родині селян Аврама Миколайовича та Олени Петрівни. Як згадувала дружина музиканта Ганна Георгіївна, з багатьох дітей до дорослого віку дожило лише троє. Серед них був і Федір. Сім’я Жарків була співочою. Аврам Миколайович мав розкішний голос (бас), співав в церкві, був організатором та натхненником сільського хору, в репертуарі якого були не тільки народні пісні, а й твори відомих українських композиторів – Миколи Леонтовича, Петра Ніщинського, Миколи Лисенка та інших.
Звістка про сільський хор дійшла до самого Києва. Послухати місцевих талантів в Михайлівку приїжджали композитори Пилип Козицький, Лев Ревуцький, Віктор Косенко. Вони допомагали хорові, записували пісні у його виконанні та пісні, які виконував Аврам Жарко. Ці записи збереглися і донині в Київському інституті фольклору та етнографії.
Цілком природно, що Федір, який зростав у такому оточенні, змалку долучився до музики. А коли хлопчику було вісім років сталася доленосна зустріч, яка вплинула на все подальше життя Федора Жарка. Одного дня до Михайлівки завітав сліпий кобзар, послухати якого зібралося чимало селян. Затамувавши подих, хлопчик разом з дорослими слухав кобзареві думи про Марусю Богуславку, Максима Залізняка, Богдана Хмельницького, не помічаючи, як все ближче підходить до старця. Його старенька надтріснута бандура наче заворожила Федька. Нарешті кобзар припинив гру, зморгнув сліпими очима та спитав: «Хто це мені сонце заступив?» А в душі хлопчика з того дня тихим вогником засвітилася мрія-сонечко.
«Тільки прислухайся…»
Минуло два роки і на гастролі в Михайлівку приїхала Миргородська капела бандуристів. Під час знайомства з селом, один з музикантів почув на вулиці чистий та дзвінкий дитячий спів. «Стоїть гора високая…», розливалося над тихими сільськими вуличками. І як можна було не співати, коли з усіх боків тебе оточує мальовничий простір Черкащини! «Бувало проспіваєш цілий день і все прислухаєшся до відлуння лісових гущавин та глибоких ярів. А воно співається тому, що співає вся навколишня природа. Спів усього, що на землі, в повітрі, в лісах, завжди створює чарівну симфонію, ні з чим незрівнянну своєю красою. Тільки прислухайся…», – багато років потому писав у спогадах Федір Жарко.
Після виступу капели Яків Сітко (саме так звали бандуриста) мав розмову з Аврамом Жарко. Професійний слух музиканта відразу почув і яскраву музикальність, і бездоганне почуття ритму, і чудовий голос талановитого хлопця. Сітко порадив батькові серйозно зайнятися музичною освітою сина, та запропонував свою допомогу. Але у батька з цього приводу була власна думка.
А Федькові в той вечір пощастило взяти до рук справжню бандуру, та обережно торкнутися її струн.
Минав час. Під час навчання у Михайлівській школі Федір з четвертого класу був активним учасником сільської самодіяльності – співав у хорі, грав у струнному ансамблі на гітарі, мандоліні та балалайці, із задоволенням виступав на шкільних заходах та у Михайлівському будинку культури. Здавалося, хлопцю прямий шлях на сцену, але доля розпорядилася інакше.
Від долі не втечеш
Коли Федору прийшов час обирати майбутній життєвий шлях, його батько й чути не хотів про музичну освіту. Мовляв, співати можна у вільний час, а чоловікові потрібно мати серйозну професію, яка завжди забезпечить шматок хліба – колгоспний бригадир, інженер або вчитель. Федір і сам мучився сумнівами – в тридцяті роки традиційне українське мистецтво вважалося пережитком минулого. Здавалося, для кобзарів та бандуристів не буде місця в новому житті.
Отже, закінчивши сім класів та педагогічні курси, у 1931 році Федір Жарко став студентом фізико-математичного факультету Черкаського педагогічного інституту. Але, як то кажуть, від долі не втечеш.
Під час навчання у виші у хлопця з’явилася можливість ближче познайомитися з улюбленим інструментом. Його земляк-черкащанин, студент Кирило Вусатий з Чигирина не тільки сам чудово грав на бандурі, а й навчив Федора грі на цьому інструменті. Кирило часто виступав разом з братами на інститутських заходах. За словами Федора Аврамовича, виступи чоловічого тріо Вусатих були кращими за всі ліки, вони додавали хлопцеві сили, покращували настрій та знімали втому. Сам Федір теж не залишився осторонь інститутської самодіяльності – він співав у студентському хорі та грав у струнному оркестрі на гітарі, домрі та мандоліні.
Після отримання диплома Федір переїхав до Київської області. Він був направлений на роботу вчителем математики та фізики у Баришівську середню школу. І знову доля наче підштовхувала його до улюбленого інструменту. Саме в Баришівці на той час існувала краща спільнота бандуристів і майстрів з виготовлення бандур, серед яких були відомі майстри Олексій Гапон, Ілля Кузьменко та інші, тож зацікавленість Федора Жарка бандурою отримала новий міцний поштовх.
Під час роботи в школі він часто виступав з колегами та учнями на шкільних вечорах, брав активну участь в організації шкільного оркестру. Але Баришівка подарувала молодому вчителю не тільки радість творчості, а й особисте щастя. Саме там він зустрів кохану дівчину Ганну, яка теж працювала у школі. Молоді люди одразу закохалися один в одного, і в грудні 1936 року одружилися.
Національна заслужена капела бандуристів України імені Г. Майбороди
На музичному шляху
У 1939 році Федора призвали до армії. Лише в повоєнні роки він повернувся до роботи вчителя. Війна та важкі випробування не змогли загасити його любові до музики, і Федір Аврамович з радістю виступав на музичних заходах та брав участь у конкурсах. На одному з них його талант та чудовий голос помітили професіонали і у 1946 році наказом тодішнього міністра освіти Павла Тичини вчителя математики перевели з Баришівської школи на посаду соліста Державної хорової капели «Думка»(абревіатура від «Державна українська мандрівна капела»).
С цього часу, життя Федора Жарка пішло вже іншою дорогою – музикальною. Здавалося, майбутнє талановитого чоловіка визначено. Відомий колектив, цікава творча робота, гастрольні подорожі, навчання на вечірньому відділі Київської консерваторії… Але дитяча мрія про бандуру не давала спокою. І через рік Федір врешті-решт втілює її в життя – йде в Державну заслужену капелу бандуристів, під керівництвом видатного хорового диригента Олександра Мінківського, яка тільки но почала своє відродження.
Майже одразу самобутній колектив здобув шалену популярність – майстерність та творчі пошуки музикантів швидко здобули визнання професіоналів та слухачів. Капела бандуристів стала бажаним гостем у найкращих концертних залах, де її виступи завжди проходили з аншлагами.
Здавалося, мрія Федора Жарка, нарешті, стала дійсністю. В його репертуарі шевченківській «Реве та стогне Дніпр широкий», «Взяв би я бандуру» старовинна козацька дума «Дума про козака Голоту» та інші перлини української музики, які викликали на очах слухачів сльози гордості за Україну. Але не треба забувати, у які страшні часи жив музикант.
За «Ще не вмерла…» на Колиму
Біда прийшла у 1950 році, коли на вечірці Федір Аврамович заспівав за столом свою улюблену ще з юності пісню «Ще не вмерла Україна», яка через багато років стане Державним Гімном України. Здавалося, у цю хвилину поруч були його приятелі та однодумці, але серед них знайшовся той, хто наступного дня побіг до «органів», аби повідомити про «злочин».
Результатом доносу став суворий вирок – 10 років ув’язнення в сталінських таборах на Колимі. Смерть Сталіна у 1953 році посприяла тому, що Федору Жарку не довелося відбувати весь строк покарання. У 1955 році його було звільнено та повністю реабілітовано.
Вечір кобзарів у Спілці письменників України 5 лютого 1982 року. Зліва направо: Федір Жарко, Генадій Нещотний, Іван Немирович, Андрій Бобир, Володимир Войт, Георгій Ткаченко, Віктор Лісовол, Семен Гнилоквас.
До останнього подиху
Опинившись на волі Федір Аврамович повернувся до Капели бандуристів на посаду провідного соліста, де його талант наче набув другого дихання – численні гастролі Україною та багатьма країнами світу, записи на радіо та фірмі «Мелодія», яка випустила сім платівок з думами, участь у музичних фільмах «Дума кобзарева», «Співуче дерево української бандури», тощо, плідна композиторська діяльність, підсумком якої стали 25 поетичних творів, покладених їм на музику. У 1965 році Федір Жарко отримав звання Народного артиста України.
Незважаючи на зайнятість та постійні гастролі в різних куточках , Федір Аврамович ніколи не забував рідного села. При першій нагоді він приїжджав в Михайлівку, де набирався сил та натхнення, відпочивав душею, спілкуючись з рідними та земляками, залюбки виступав перед односельцями.
У 1974 році Федір Аврамович вийшов на пенсію, але творчої діяльності не припинив, хоча з роками вік та хвороби все частіше нагадували про себе. Якщо була змога, він виступав з концертами та творчими вечорами, ділився з молодими музикантами досвідом та секретами майстерності.
17 липня 1986 року серце видатного українського музиканта зупинилося. Його поховали на Байковому кладовищі Києва. І хоча від дня смерті Федора Аврамовича Жарка минуло багато років, світла пам’ять про музиканта зберігається в музейних експозиціях на рідній Кам’янщині, у спогадах сучасників та, головне, в голосі нашого видатного земляка, який і досі наче лунає над Україною.
