Ніхто не може сказати точно, коли саме в Україні з’явилися кобзарі та кобзарство. Історики лише свідчать, що сталося це ще у давні часи. Спів або речитатив у супроводженні щипкових музичних інструментів існували в багатьох культурах. Виконавці епічних творів, яких в різних місцях називали трубадурами, скальдами, кобзарями, акинами тощо, мандрували шляхами Європи та Азії, оспівуючи подвиги народних героїв. Стосовно України, більшість дослідників стверджують, що кобзарі з’явилися на нашій землі ще за часів Київської Русі, але письмових свідчень про це практично не збереглося. Більше на cherkasy-trend.in.ua.
Кобза та бандура: відчуйте різницю
Перші згадки про українських бандуристів можна знайти у польських джерелах XV століття, коли до традиційної кобзи у руках мандруючих музикантів додалася і бандура. На перший погляд, ці музичні інструменти важко відрізнити один від одного, але різниця є, і доволі суттєва.
Порівняно з бандурою кобза має менше струн, зазвичай від шести до дванадцяти. Також кобза, на відміну від бандури має гриф з накладкою. Відповідно, спосіб гри на цих музичних інструментах теж відрізняється. Граючи на кобзі, музикант однією рукою притискає струни на грифі, який зазвичай не має ладів, а другою – щипками видобуває звуки зі струн та приструнків. Тож за способом гри кобза чимось нагадує лютню або гітару.
Бандура має більше струн та приструнків. Старосвітська (народна) бандура – 21 струну разом з приструнками, хроматична – 62. Граючи на народній бандурі, струни не притискають, тому гриф в неї дещо коротший і не має накладки. Звуки видобувають за допомогою щипків відкритих струн та приструнків обома руками. Кожні струна та приструнок відповідають окремій ноті. Тож, спосіб гри на бандурі ближче до арфи або гусел.
Відповідно і тримають у раках ці інструменти по різному. Якщо кобза під час гри розташована навскіс, як гітара, то бандура – вертикально, як арфа.
Відомо, що починаючи з XVII сторіччя кобзарів та бандуристів можна було часто побачити у багатолюдних місцях – на ярмарках, базарах, сільських святах та інших масових заходах.
Бандура та кобза
Черкаські кобзарі-герої
Для Черкащини, батьківщини Тараса Шевченка, “кобзар” – слово особливе, майже священне. Не випадково саме так народний поет назвав найвідомішу збірку своїх віршів. На Черкащині Шевченко вперше доторкнувся до цього давнього мистецтва – почув звуки кобзи, вслухався в гіркі слова дум, побачив сліпих музикантів та відчув у серці свій нерозривний зв’язок з цими людьми.
Кобзарі та бандуристи стають героями його малюнків та поезій, а сам він порівнює свою долю з долею цих вічних мандрівників.
На той час кобзарі та бандуристи давно стали для українців справжніми героями, пам’ять про яких свято зберегли до наших днів. Так, добрим словом згадують кобзарів з Черкащини, які у 1768 – 1769 роках брали участь у національно-визвольному повстанні Коліївщина. Імена цих героїв – воїн-бандурист зі Звенигородщини Василь Варченко, бандуристи Прокіп Скряга з Остапова та Михайло Соковий зять з Шаржополя.
Василь Варченко брав участь у бойових діях у складі загону із ватажком Ремезою. Разом з повстанцями він ходив на Кобеляки та Водяники, разом з Максимом Залізняком брав участь в облозі Умані. У перервах між боями Василь Варченко зміцнював бойовий дух побратимів своїми піснями та грою на бандурі. На жаль народний герой потрапив у руки ворогів і 26 січня 1770 року у місті Кодня (Житомирщина) його засудили до страти, разом з його 22-ма побратимами.
Від рук шляхти загинули і Прокіп Скряга та Михайло Соковий зять. Як йдеться у «Коденський книзі польського військового суду», за те, що «гайдамакам на бандурах грали», кобзарів було страчено 2 січня 1770 року.
Образи народних співців, які своїми піснями надихали воїнів, Тарас Шевченко відобразив у своїй знаменитій поемі «Гайдамаки». При цьому поет посилався на розповіді свого діда: «За гайдамаками ходив кобзар, його називали сліпим Волохом».
Малюнок Т. Шевченка “Бандурист”
Важкі часи та відродження з попелу
Минали часи, але доля кобзарів та бандуристів і далі залишалася сумною. Найстрашніші часи українське кобзарство пережило у двадцяті-тридцяті роки минулого сторіччя, коли радянська влада вирішила повністю стерти з обличчя землі саму пам’ять про кобзарів. У хід йшли будь-які методи, зокрема пропаганда, до якої залучали відомих діячів радянської культури. Треба сказати, що не всі вони погоджувались цькувати сліпих народних співців. Наприклад, Максим Рильський і Павло Тичина відмовилися брати участь у цьому шабаші.
Радянська пропаганда виявилася не в змозі витравити любов українців до своїх героїв, і тоді було прийняте рішення фізично знищити кобзарів. Ніхто і досі не знає, скільки сліпих, немічних людей померло від голоду, було розстріляно, порубано шашками, знищено в концентраційних таборах. Побоюючись народного гніву, кати діяли підступно, старанно ховаючи сліди своїх злочинів. До цього часу немає точних відомостей про всіх загиблих у 1930-ті роки кобзарів. Були серед них і черкащани – кобзар Метельський, ім’я якого і досі не відоме, та Іван Лісовий (Папуда). Тоді, у тридцяті роки, було знищено майже всіх кобзарів та бандуристів.
Доля тих, кому пощастило залишитися у живих також була важкою. Бандурист Семен Гнилоквас з Чигиринщини під час Другої світової війни був заарештований нацистами, а в повоєнні роки його було відправлено на 10 років до сталінських таборів. Тільки наприкінці 1956 року йому пощастило повернутися додому.
Семен Гнилоквас
За часів незалежності кобзарство, наче казкова птиця Фенікс, почало відроджуватись із попелу. Визначною подією стало створення у 1995 році «Всеукраїнської спілки кобзарів», яка налічує 10 обласних та три міських осередки, один з яких знаходиться у Черкасах. Тож, якщо ви хочете долучитися до таємниць кобзарського мистецтва, завітайте в Черкаський обласний осередок за адресою 18000, Черкаси, Соснівський район, вул. Смілянська, буд. 40, 24.
