Олександр Кошиць — видатний український хоровий диригент, композитор та етнограф, який зробив значний внесок у розвиток та популяризацію української музичної культури. Його творча спадщина та діяльність сприяли міжнародному визнанню українського хорового мистецтва. Детальніше про життя, професійний шлях та творчість Олександра Кошиця — у матеріалі cherkasy-trend.
Освіта, робота з Миколою Лисенком та перші хорові колективи
Олександр Анатолійович Кошиць народився 12 вересня 1875 року в селі Ромашки Канівського повіту Київської губернії. Коли хлопчику виповнилося 2 роки, його родина переїхала до села Тарасівка Звенигородського повіту. Батько хлопчика Анатолій був священником, отримав там парафію. Мати Євдокія багато співала, саме вона й прищепила синові любов до української пісні. Свою освіту Олександр розпочав у 1884 році в Богуславській єпархіальній бурсі й продовжив у Київській духовній семінарії, яку закінчив у 1901 році й здобув ступінь кандидата богослов’я. Далі одружився і почав працювати на цукровому заводі. Незабаром Кошиць надіслав листа архієрею до Ставрополя, і той допоміг йому вибратися зі злиднів. Олександр переїхав у Ставрополь й почав викладати в Жіночій єпархіальній школі та педагогічному інституті. Згодом він створив хор, який звинуватили у виконанні українських пісень. У зв’язку з цим, а також через сварки з дружиною, Олександр виїхав зі Ставрополя.
Тим часом композитор Микола Лисенко запропонував йому роботу в етнографічній експедиції. Основним завданням було записати пісні кубанських козаків. Олександр погодився на цю пропозицію. Ця робота тривала три роки. За цей час він встиг записати 500 пісень, 450 з яких — українські.
Влітку Кошиць їздив станціями, зустрічався з козаками, а взимку опрацьовував свої знахідки. Після цього надсилав збірки уряду Кубанського Війська. Однак їх так і не видали. В Олександра залишилося багато чернеток, за які він був відзначений нагородами. Попри задоволення від роботи, Кошиць розчарувався у поганому ставленні російського уряду до його роботи.
Після завершення експедицій на Кубані, у 1904 році Олександр повернувся до Києва, де працював у семінарії та відновив зв’язок із Миколою Лисенком. Він запросив його викладати у своїй школі. При ній діяв аматорський хор, де диригування Лисенко іноді довіряв Олександру. Кошиць також майстерно диригував хором при музичному товаристві «Боян», студентським хором при Київському університеті, церковним хором, викладав у консерваторії. У 1909 році він почав керувати студентським хором Київського університету св. Володимира.
У 1912 році театральний діяч Микола Садовський запропонував Олександру стати капельмейстером у своїй трупі. Він погодився без жодних вагань. Після 4 років роботи Кошиць звільнився і став диригентом у Київській опері. У період УНР і Центральної Ради Олександр очолив музичний відділ Генерального секретаріату освіти.
Українська республіканська капела та світова популярність «Щедрика» Леонтовича
Січень 1919 року був важким для УНР. Російські війська захопили значну частину української території. У Європі багато країн не визнавали УНР, сприймаючи її як частину Росії, а її владу і військо вважали сепаратистами та зрадниками. Симон Петлюра ставив собі за мету — схилити Європу на український бік і переконати в українській культурній та політичній суб’єктності. Тому наказав за тиждень організувати капелу для закордонної подорожі.
Українську республіканську капелу створили Олександр Кошиць і композитор Кирило Стеценко. 110 осіб у її складі виїхали за кордон у квітні 1919 року з місією розповісти про українську культуру всьому світу. Перший концерт дали в Празі, саме там закордонні слухачі вперше почули «Щедрик» в обробці Миколи Леонтовича. Таким чином, план Петлюри працював, і це виявлялося вже з рецензій на перші концерти капели. Критики не тільки хвалили українців, а й висловлювалися з політичних питань.
Далі була Австрія. У газетах Відня писали, що капела — це новий скарб музичного добра для всього світу. Кошиць був приголомшений, адже зали були переповнені, артистів засипали квітами й не відпускали зі сцени.
Українці провели 207 концертів у Європі. Згодом учасники Української республіканської капели створили 3 окремі хори. Український національний хор під керівництвом Кошиця в 1922 році вирушив до Америки. Так відбулося ще 400 концертів.
Поки Українська республіканська капела збирала повні зали, більшовики окупували українські землі. 23 січня 1921 року капела вкотре виступила в Парижі, де «Щедрик» мав великий успіх. В Україні тієї ж ночі агент ВНК вбив Миколу Леонтовича. Через більшовицьку окупацію виконавці не змогли повернутися додому. Після останнього виступу Українського національного хору Олександр Кошиць залишився в Нью-Йорку. Він продовжив працювати: писав церковні твори, керував хорами, викладав у Колумбійському університеті та популяризував українську музику. У 1941 році він переїхав до Вінніпега в Канаді, де керував хором, викладав на диригентсько-вчительських курсах. У 1944 році Олександр Кошиць помер. На церемонію прощання прийшло близько 5000 українців. Поховали музиканта в мавзолеї Вінніпезького кладовища «Глен Іден», на якому спочивають видатні канадці українського походження православного віросповідання.
Творча спадщина Олександра Кошиця: хорові твори, народні пісні та внесок в українську культуру
Ім’я Олександра Кошиця десятки років було під забороною. Під час радянської окупації України, навіть коли виконували його обробки народних пісень, ім’я не згадували. Його власні твори не виконували взагалі. За позицію щодо України Кошиця називали ворогом народу.
13 березня 2026 року філармонію в Черкасах перейменували на честь Олександра Кошиця. До 150-річчя Олександра Кошиця у філармонії організували концерт. На сцену вийшов Черкаський державний академічний заслужений український народний хор. Він виконав українські народні пісні в обробці самого Кошиця та його колег з хорової школи.
Кошиць залишив після себе багату й безцінну творчу спадщину. За кордоном він написав основну частину своєї духовної та хорової музики:
- Літургії.
- Українські народні пісні для змішаного хору.
- Релігійні твори.
- Хорові твори.
Одними з найпопулярніших композицій є «Хмара», «Ой ходить сон», «Веснянки» та інші.
Спадщина Олександра Кошиця — це не тільки музичні твори та хорові аранжування, а й книги, написані ним. Це культурний міст між Україною та світом, свідчення того, що українська пісня здатна підкорювати серця у найвіддаленіших куточках планети. Олександр Кошиць, своєю чергою, невтомною працею взяв на себе відповідальність донести українську музику до всього світу. Виступи концертного ансамблю видатного диригента в містах Європи, Північної та Латинської Америки стали тріумфом українського хорового мистецтва. Завдяки майстерності та відданості мистецтву Кошиць завоював славу диригента світового рівня. Його капела не тільки зачаровувала слухачів майстерністю виконання, а й утверджувала у світі ідею про Україну як самостійну культурну націю. Гастролюючи Європою та Америкою, ансамбль досяг величезного успіху, відкриваючи міжнародній спільноті багатство українського фольклору та духовної музики.
