У величній симфонії української музики звучить і ім’я уродженця Черкащини – Кирила Григоровича Стеценка – видатного хорового диригента, композитора, педагога, щирого патріота, який зумів не лише зберегти, а й збагатити скарби української хорової культури. Більше на cherkasy-trend.in.ua.
Любов до Бога та музики
Кирило Стеценко народився 24 травня 1882 року на Корсунщині, в селі з поетичною назвою Квітки у небагатій сім’ї і іконописця-самоуки Григорія Михайловича Стеценка та його дружини Марії Іванівни, яка дуже любила музику. Від батьків хлопець успадкував схильність до творчості й любов до Бога. З дитинства він чимось невловимим відрізнявся від інших малюків. Сестра композитора Олімпіада Караван згадувала: «Бувало, влітку мати зварить їсти, сядемо вечеряти, а Кирила немає. Він сидить собі осторонь на землі, підігнувши ноги й похиливши голову на рученята, наче заснув. “Ти чого тут спиш, Кирилку?” – питаю. “Хіба ж я сплю? Я слухаю як співають хлопці й дівчата”, – відповідає маля».
У дев’ять років Кирило вже добре знав нотну грамоту та співав у хорі. Помітивши здібності хлопця, у 1892 році мати відвезла його у Київ до свого брата Данила Горянського, який закінчив Київську духовну семінарію. Саме він сприяв тому, що того самого року Кирило вступив до бурси при Софіївському соборі. Першу музичну композицію хлопець склав, коли йому було лише 13 років. Це був твір для хору бурси “Благословлю Господа повсякчас”.
Після закінчення бурси Кирило продовжив освіту у Київській духовній семінарії. Саме там він із задоволенням навчався теорії співу і музики, яку викладав професор Василь Петрушевський. Музичній освіті Кирила сприяв і його близький приятель, хоровий диригент та композитор Сергій Тележинський. Вже в той час музичний талант Кирила Стеценка проявився повною мірою – юному семінаристу довірили працювати помічником українського церковного композитора і диригента Івана Аполлонова, який був регентом Михайлівського монастиря.
Доленосна зустріч
У 1899 році Кирило познайомився з видатним українським композитором Миколою Лисенком, який запросив його співати у хорі та бути помічником диригента. З капелою Лисенка Кирило чимало подорожував Україною, набираючись безцінного досвіду та нових знань. Микола Лисенко високо цінив талант Кирила Стеценка. «Ось хто замінить мене після моєї смерті», — говорив композитор восени 1903 року.
Цього року Кирило успішно завершив навчання у духовній семінарії, та став працювати вчителем музики в Київській церковно-вчительській школі. Але любов до музики та прагнення вдосконалити свої професійні якості привели його спочатку до київського відділення музичного товариства, а згодом до музично-драматичної школи імені Миколи Лисенка, де Кирило навчався по класу теорії та композиції.
Кирило Стеценко з дружиною
У заслання за шевченківський «Заповіт»
У 1905 році Кирило Стеценко повінчався з коханою дівчиною – Євгенією Антонівною Франковською, з якою прожив до самої смерті. Подружжя мало трьох дітей – Анастасію, Зінаїду та Вадима, який успадкував талант батька. Він став відомим скрипалем, професором в Київської філармонії.
У 1907 році Кирило Стеценка було заарештовано за участь у підпільному національному русі. Під час обшуку у нього вдома були знайдені незакінчена опера “Кармелюк” та ноти “Заповіту” та “Ще не вмерла Україна” в обробці композитора. Стеценко був висланий з Києва та направлений на роботу до Олександрівська-Грушевського (нині м. Шахти). Згодом клопотання друзів допомогли Кирилу перевестися до гімназії у Білій Церкви, де він працював вчителем співу.
У той час викладацька діяльність цілком заволоділа думками Стеценка. Він розробив власну систему викладання музики, в якої вивчення музичної грамоти органічно поєднувалось з навчанням хоровому та сольному співу, написав музику для кількох дитячих пісенних збірок, брав участь в організації нотного видання «Кобза», співпрацював з газетою «Рада» та журналом «Боян».
К. Г. Стеценко у центрі, серед хористів чоловічої гімназії. Біла Церква, 1908 р.
У буремні часи
Через два роки Кирило Стеценко повернувся до Києва, де одразу поринув у театральне життя, написавши музику до вистав «Сватання на Гончарівці», «Бувальщина» тощо. Але відсутність постійної роботи та вічна нестача коштів для гідного утримання дітей, яких він дуже любив, змусили Кирила Григоровича залишити Київ.
У 1910 році родина Стеценків переїхала до селища Тиврів на Вінниччині. Там Кирилу Григоровичу вдалося влаштуватися на посаду вчителя співу в духовному училищі. В 1911 році Стеценко прийняв духовний стан, після чого отримав місце священика у селі Голово-Русава (нині входить до складу села Олександрівка на Вінниччині).
Через шість років він був призначений священником у с. Красногірка, але події 1917 року покликали Кирила Стеценка до Києва. Він з головою поринув в роботу у Міністерстві освіти Української народної республіки, де працював у музичному відділі. Під час роботи Стеценко займався створенням та втіленням в життя освітніх проєктів, заснував Народний хор та дві хорові капели, на базі яких пізніше була створена капела «Думка».
22 січня 1919 року під час урочистих заходів з нагоди «Великої злуки», яка об’єднала УНР та ЗУНР в соборну Україну, Кирило Стеценко був диригентом хору, який виконав «Молитву за Україну», «Вічний революціонер» на вірші Івана Франка тощо.
У тому ж році урядом УНР Кирила Стеценкабуло призначено головноуповноваженим по організації музичних колективів республіки. На цей період припадає розквіт творчості композитора. Тоді були написана кантата «У неділеньку святую», музика до поеми «Гайдамаки», багато хорів та романсів.
Родина Стеценків
Час останніх пісень
У вересні 1920 році Кирило Стеценко з Другою мандрівною капелою вирушив у подорож Україною. Незважаючи на постійну небезпеку, Кирило Григорович та співаки зберігали стійкість духу, в скрутні часи даруючи українцям радість зустрічі з музикою. Після повернення з подорожі у листопаді 1920 року він дізнався, що хорова секція була розпущена. Ситуація в Україні с кожним днем ставала складнішою і, дбаючи про безпеку дітей, Стеценко вивіз родину з Києва.
Він отримав парафію у селі Веприк на Київщині. Восени 1921 року Кирило Григорович був учасником Першого Всеукраїнського церковного собору, на якому було підтверджено автокефалію Української православної церкви. Але участь в релігійному житті не заважала музиці – вічному покликанню Кирила Стеценка. Він створив у селі хор, писав музичні композиції, працював над оперою «Іфіґенія в Тавриді» за драмою Лесі Українки, яка стала його останньою значною роботою.
Навесні 1922 року в Україні почалася епідемія тифу. Під час причастя хворого парафіянина
Кирило Григорович заразився тифом. Сил подолати хворобу в нього не вистачило і 29 квітня 1922 року композитор помер та був похований у Веприку біля церкви, де згодом було встановлено пам’ятник композиторові.
Меморіальний музей композитора К. Г. Стеценка в селі Веприк
